Історична спадщина

Михайло Грушевський

Реформація на Україні.

(З праці «З історії релігійної думки на Україні»)

...Візантійське православ’я не задовольняло суспільство і воно жадібно шукало нового слова. Прикро мусів його вражати також розлад церковного життя під деструктивними впливами польсько-литовської окупації, упадок освіти, дисципліни й моральності серед кліру, господарювання різних спекулянтів на церковні доходи, що попросту купляли собі на королівськім дворі володіння та архимандрії і потім зовсім не думали про церковні та культурні завдання, котрим мали служити кафедральні та церковні маєтки й доходи, а наділяли ними своїх свояків, служителів та клієнтів. Особливо XVII вік був видовищем такого сумного виродження Православної церкви в українських і білоруських землях, котре – це правда – було явищем паралельним з упадком державної Римо-католицької церкви, але таки не могло не хвилювати активнішої і свідомішої частини православного громадянства. Тим більше, що всі зусилля до зміни, чи з боку ієрархії чи громадянства, розбивалися об політику уряду, який через свої інтереси обстоював власні цілі патронату і пов’язану з ним симонію, та паралізував спроби суспільства до участі в церковних справах і контролю над ними.

Це, як здавалось би, давало дуже сприятливий ґрунт для вкорінення і розвитку серед нашого громадянства реформаційних течій, винесених німецьким релігійним рухом. Тим більше, що Литва і Польща в середині XVI століття були дуже охоплені ними. На Півночі дуже активним вогнищем лютеранства служила Прусія. У 1525 році Альбрехт Гогенцолерн, бувши головою Пруської лицарської держави, перейшов на євангельство, і став енергійно поширювати його в сусідніх краях, а через те, що був близьким свояком польського короля і рахувався васалом Польщі, то дав змогу дуже активно впливати на поширення нової віри в польських і литовських володіннях. Ливонська старшина пішла за його прикладом; балтійські міста, з котрими був зв’язаний весь польсько-литовський експорт, стали вогнищами євангельства. Численні німецькі колонії у Польщі, тоді ще не спольщені, служили дуже сприятливими пунктами для поширення нової німецької доктрини. Польська та литовська шляхта теж горнулась до неї і сприяла їй всіляко, маючи надію через поширення євангельства позбутись обтяжливих оплат на католицькі церкви, та поживитись церковними маєтками. Ба, навіть оточення нового короля Жигмонта-Августа носилось з планами зміцнення королівської влади через запровадження євангельської віри, конфіскування церковних маєтків, усунення впливів папської курії та єпископів і т.д. Всередині XVI століття Польсько-литовська держава стала пристановищем євангельських доктрин з усього світу: крім лютеран і кальвіністів поширились унітаристи, чеські брати та інші. Між магнатами польськими та литовськими стало на якийсь час доброю маркою опікуватись ними, а за їхнім прикладом йшла і шляхта. Польсько-литовські землі вкрились доволі густою сіткою євангельських громад різних конфесій. Деякі спирались на німецькі колонії, для більшості осередком служив панський двір: поміщик-колятор, перейшовши на котрусь євангельську конфесію, відбирав церкву від католицького ксьондза, впроваджував «міністра» своєї конфесії – поміж його дворянами знаходилось якесь число охочих йти слідами свого патрона, – так з’являлась євангельська громада, при ній часом і школа, гурток справжніх євангеликів, а іноді й друкарня з громадою вчених.

Ось приблизний реєстр євангельських громад Західної України, про котрі маємо якісь певні відомості, в алфавітному порядку:

В Галичині:

Бахорець – громада заснована, мабуть, Стадніцьким, згадується у 1570 році;

Бережани – громада заснована Мик.Синявським за часів короля Жигмонта-Августа, зникла наприкінці XVI століття або на початку XVII ст.;

Бучач – заснована М.Бучацьким за Жигмонта-Августа. Скасована сином короля;

Бучач Лісний або Гаї– згадується 1640 року;

Чудець– на Сянщині, згадується в другій половині XVI століття;

Гвоздець– заснована Яном Потоцьким, існувала в першій половині XVII століття;

Гочів– на Сянщині, маєток Балів. Громада заснована 1550 року, існувала до 1630 р.;

Гнойниця– Перемищина, згадується 1570 р.;

Дилягова– Стадніцький віддав тут костел євангельській громаді у 1550 році;

Дорогоїв– на Перемищині. Родове гніздо Дрогойовських, тут була одна з набільш стійких громад, існувала ще в середині XVIII століття;

Перелік відомостей про євангельські громади на Західній Україні.

Дубецько – у 1540 році Стадніцький віддав костел євангеликам;

Дубляни – звістки датовані 1640р.;

Дуліби – звістки датовані 1620 - 1640 рр.;

Жовква – громада заснована Жолкевським старшим, скасована його сином, переможцем Наливайка;

Жолинь – на Перемищині. Громада заснована Стадніцьким. Згадується у XVI -XVII столітті;

Заршин– унітарська громада, XVII ст.;

Зборів – згадується євангельська громада за життя Мартина Зборовського;

Кашиці – на Перемищині, згадується громада за часів Дрогойовських у XVII ст.;

Коросно-Руське – згадка 1562 року;

Куропатники – 1563 року згадується унітарська громада, що потім стала протестанською (1570);

Кусениці – на Перемищині. Перша половина XVII ст.;

Литвинів – Галичина. Перша половина XVII ст.;

Ліско – засн. Стадніцькими. Громада скасована у XVII ст. з переходом власника в католицтво;

Львів – німецька колонія;

Ланцут – громада заснована у 1549 році. Скасована з переходом маєтку до Любомирських;

Новотанець – на Сянщині. Маєток Станів. Перша звістка 1550 року, остання - XVIII ст.;

Поморяни – вл. Семенських, 1560р.;

Риманів – вл.Семенських. Громада скасована у 1580 році новим власником;

Явірник – на Перемищині, згадується в актах синоду 1570 року;

Яблонів – Галичина. Відомості про громаду 1630-40рр.;

Ясенів – на Теребовлянщині. Згадка XVII ст.;

Яцимир – на Сянщині. Згадка 1550р..

На Побужжі: ( Холм, Белз )

Бонча – громада заснована Стадніцьким при кінці XVI ст., проіснувала до XVIII ст.;

Гоздів – унітарська громада, відома з 1617р.;

Горжків – відомості з 1560 і 1604 року;

Голубець – коло Крилова, відомості з середини XVII ст.;

Житанець – звістка з 1581 року;

Жулин – звістка датована 1640 роком;

Замістя – громада заснована Замойським- старшим, скасована сином-канцлером після його смерті (1572р.);

Зданів – згадка 1560 року;

Зміївці – згадка в актах синоду 1570 року;

Краснобрід – маєток Лещинських, згадка про громаду 1595р., місце синоду 1648р.;

Крилів – фундація Острогів, згадка 1570 року, місце синоду 1596р., скасована 1635р.;

Криниця – згадка 1581р. і 1595р.;

Круп’є – маєток Ожеховських, унітарська громада в XVII ст.;

Лащів Лип’є – громада відома з 1560 року до кінця століття, 1582р.- фундація Горайських, була друкарня;

Перемислів – згадка 1582 року;

Пустотва – згадка 1560-1602 рр.;

Рейовець – громаду заснував Рей в 1560р., існувала до кінця XVII ст.;

Ріплин – згадка 1580-1600рр.;

Свидниця – згадка 1570 року;

Туробин – євангельська громада 1570-80рр.;

Угруськ – згадка 1608 року;

Хланів – згадка 1582 року;

Щебрешин – заснована Гуркою разом з Туробином, згадка 1582р.;

На Побужжі берестейсько-дорогочинськім:

(Належало до великого князівства Литовського)

Берестя – громада кальвіністів, заснована Миколаєм Радивілом Чорним, головним промотором кальвінізму від 1550 року, існувала до 1630 року, була друкарня;

Біла – протестанська громада, згодом унітарська, існувала до 1570р.;

Венгрів – згадка 1550 року, в 1560 році- унітарська, пізніше аугсбургська і кальвіністська, причому аугсбургська проіснувала до ХІХ ст.;

Городище – євангельська громада, заснована в першій половині XVII ст.;

Докудів – відомості біля 1600 року, існувала до кінця XVIII ст.;

Заблудів – вища євангельська школа, заснована Янушом Радивілом в XVIII ст.;

Морди – 1553р. - протестанський синод, 1563р.- унітарська, припинила існування 1570р.;

Найдорф – протестанська громада, відомості з XVII - XIX ст.;

Нурець – громада існувала з 1630р. до половини XVIIIст.;

Орля – 1644р. синод дисидентів, громада інувала до половини XVIII ст.;

Русків – протестанська громада при кінці XVI ст.;

Сураж – унітарська громада початку XVII ст.;

Ямно – євангельська громада від першої половини XVII ст. до XIX ст.;

На Волині:

Бабин – унітарська громада, відомості 1630 року;

Березка – маєток Чапличів, унітарська громада, згадка 1640 року;

Берестечко – одна з найстаріших євангельських громад, заснована Пронським 1640 року;

Водиради – 1599 року Кандиба обернув церкву на унітарський збір;

Галичани – маєтність Шпановських, унітарська громада, згадка 1640 року;

Гоща Гойських – унітарська громада початку XVII ст.;

Дорогостаї – згадка про громаду від 1595 по 1640рр.;

Заслав – унітарський міністр, згадка 1567 року;

Іваничі – унітарська громада, згадується 1640-50рр.;

Киселин – одна з найзначніших унітарських громад, заснована Ю.Чапличом, припинила існування у 1644р.;

Корець – згадується на євангельському синоді 1596 року;

Лабунь – євангельська громада 1560-1590рр.;

Ляхівці – унітарська громада, заснована Сенютами на початку XVII ст., пізніше зорганізувалась ще протестанська;

Мартинів – маєток Ходкевичів, згадка 1570 року;

Остріг – унітарська громада, згадка 1617-18рр.;

Рафалівка – унітарська громада 1640р.;

Собішин – унітарська громада 1640р.;

Староконстантинів – велика унітарська громада, заснована ніби під протекторатом самого князя К.Острозького (1617 року нараховувала 100 членів);

Тихомль – унітарська громада, заснована А.Сенютою, існувала до 1640 року, поруч була протестанська громада;

Шпанів – унітарська громада, заснована А.Шпановським, згадка 1620 року;

Щенятів – унітарська громада, заснована Сенютою;

Янівці – протестанська громада, згадка з середини XVII ст.;

На Поділлі:

Кам’янець – євангельський збір, заснував староста М.Потоцький;

Межибіж – євангельська громада, згадка 1570 року;

Панівці – євангельська громада заснована Потоцькими при кінці XVI ст. на початку XVII ст., була друкарня. Скасована з переходом Потоцьких до католицтва;

Сатанів – згадується євангельський проповідник у 1560 році;

Хмельник – згадка 1570 року;

Язловець – Ю.Язловецький віддав костел лютеранам, однак 1549 року його син скасував громаду;

На Браславщині і Київщині:

Вінниця – згадка 1570 року;

Козаровичі, Ліщин, Лосічин – маєтності Горностаїв, євангельські громади XVII ст.;

Ушомир – унітарська громада в першій половині XVII ст., маєток Немиричів;

Черняхів – маєток Немиричів, унітарська громада, скасована рішенням трибуналу у 1644р.;

Шершні – унітарська громада, теж заснована Немиричами, існувала до 1640 року.

Пояснення: лютеранські громада в цьому переліку позначені під загальною назвою євангеликів чи протестантів. Від них відрізняються тільки унітарії.

Унітаріанство, або ж аріанство – релігійна секта, котра не вважає Сина і Духа Святого одвічними і рівними Отцеві.

Глибшого коріння цей євангельський рух не мав ні між польсько-литовським, ані між українсько-білоруським громадянством. Коли зі смертю короля Жигмонта-Августа припинились будь-які політичні спекуляції щодо реформації, і новий король Баторій взяв під свою опіку єзуїтів, а згодом на престолі засів ще більший їх приятель і вірний учень- Жигмонт ІІІ Ваза та став систематично усувати нововірців від усяких впливів і доходів, отож запал до нововірства почав вщухати поміж магнатами та шляхтою, а згодом кілька десятиліть єзуїтської праці над молодими шляхетськими та міщанськими поколіннями (для котрих єзуїтська колегія стала майже єдиною школою) перетворили польське громадянство з такого прогресивного та вільнодумного в одне з найвідсталіших і темних. Євангельство, яке так раптово розквітло (особливо у третій половині XVI ст.), так само раптово й змаліло в першій четверті XVII ст., і тільки завзяття кількох магнатських родин, котрі не хотіли відступити від євангельства, врятувало аугсбургську та пресвітеріанську конфесії від повного знищення у цій чорній реакції. Унітарство ж, що не мало таких могутніх захисників, – а було виставлене на безоглядну ворожнечу згаданих євангельських конфесій, не пережило цієї реакції: її громади і освітні установи були силоміць скасовані, а члени цієї конфесії засуджені на вигнання з Польщі у 1650 році. Отож євангельство не стало в Польщі-Литві вірою народною, навіть серед міщанства, не звило собі тривкого гнізда, залишилось річчю пансько-магнатською, як певний прояв опозиції людей, котрі могли собі дозволити цю розкіш – проти темних католицьких впливів, що опанували двір, уряд – і шляхетський загал.(Виділ.ред.)

Все ж таки цей рух не залишився без глибоких і корисних впливів на розвиток польської (української: Ред.) культури, політичної думки і громадського життя. Досить того, що саме цей рух покликав до життя польську (українську: Ред.) літературу, змусив письменників перейти на народну мову, вигладив і вигартував її протягом недовгих, але гарячих десятиліть релігійної боротьби. Єзуїтська реакція зломила і приглушила ці паростки, але, оживши згодом, вони залишились невмирущою пам’яткою колишнього релігійного руху.

На українському (загалом:Ред.) житті, на жаль, цей реформаційний рух відбився далеко менше і слабше – бо тут навіть і серед українського панства – не кажучи про інші верстви, не знайшов скільки небудь енергійних та рішучих прихильників.

Правда, у тогочасних полемістів, не тільки католицьких та уніатських, але й православних, є кілька відзивів про великі успіхи «єресі» між православними. Московський емігрант кн.Курбський, що жив на Волині і дуже журився упадком православної віри в 1570-80рр., вважав «мало не всю Волинь» тодішню «заражену духовою ґанґреною та розаґітованою фальшивими доґматами». Наш Вишенський на початку XVII ст. закидав усій українсько-білоруській аристократії, що вона «поєретичилась». Але вони обоє були прихильниками непохитної візантійської ортодоксії і за єресь вважали будь-яку критику православного обряду чи духовенства, будь-яке схвалення чужої віри,– а такі слова дуже часто мусіли бути на вустах тодішніх українців з більш освічених верств– тільки це зовсім не означало їх приналежности до якої-небудь не-православної конфесії. В однім з листів Курбський з обуренням розповідає про волинського українського пана Чаплича, який прийняв до себе московських еміґрантів, єретиків-раціоналістів, перейнявся їхніми поглядами і не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову на теми догматів і моралі та похизуватись раціоналістичними ідеями. Але залишається однак невідомим, чи цей Чаплич пристав формально до якої-небудь конфесії, чи став православним вільнодумцем. В будь-якім випадку для другої половини XVI століття не можемо вказати ні одного скільки-небудь визначного імені між представниками євангельського руху, ані якого-небудь яскравого успіху цього руху серед українського громадянства. Про деяких діячів, як от Потій, розповідається, що вони перейшли через євангельство – але все ж таки їхня діяльність не була тісно пов’язана з ним. Пізніше, знаходимо серед унітаріан кілька українських родин, які зв’язались з ним серйозно,– однак в українськім житті вони не відігравали якоїсь визначної ролі. (Виняток становив, можливо, Немирович – постать якого, не уявляється виразно).

Значення ж євангельського руху для українського життя – і дуже важливе, – полягає в тім, що він чимало спричинився до розбурхання цього приспаного світу своєю активністю та енергією, давши йому певні взірці, використані православними церковними й національними діячами,– перенесені в українські обставини і до них пристосовані. (Ред.) На євангельськім ж ґрунті стати і на ньому очолити український національний чи культурний рух, ніхто з українських діячів, наскільки нам відомо, серйозно не постарався, і також ніхто з євангеликів не подбав про те, щоб в українстві пошукати ґрунту для свої діяльності.

Здається, трохи більше активності було в Білорусії. Можливо, через близькість Прусії і приплив з Московщини тих еміґрантів-раціоналістів, що ми згадували вище, і котрі, насамперед, шукали в Білорусії сховища, а також мали вплив Радивіли – протектори кальвіністів, які володіли величезними маєтками. Скарга і Потій у 1590 році говорять навіть про незвичайні успіхи євангеликів серед православних Білорусії: сотні церков були обернені на євангельські зібрання, а з шляхти хіба що кожен сотий дім залишився не захоплений єрессю. Звісна річ, тут є багато перебільшень. Але, припускаючи, що тут також є доля правди, які можна зробити висновки? Вся євангельська література на білоруській мові, яку вдалося розшукати, – це дві книги, видані Симеоном Будним разом з ще двома іншими проповідниками у несвіжській друкарні 1562 року : «Оправданнє грішного чоловіка перед Богом» і «Катехізисъ то єсть наука стародавняя хрістіаньская от Светого Писма для простихъ людей языка русского въ пытаніахъ и отказехъ събрана». Будний і його товариші не були русинами і до українсько-білоруської мови звернулись в інтересах пропаганди. Будний спочатку був кальвіністом, потім унітарієм. Його «Оправданнє» присвячене Остафію Воловичу, одному з набільших білоруських магнатів, який прославивися енергійним протестом проти Люблінської унії. Згідно з передмовою, він допоміг коштами заснувати несвіжську друкарню «на розмноженнє добрих книг». Та видно зі всього, ця спроба Будного не знайшла відклику ні серед українсько-білоруської громадськості, ні в євангельських кругах, і не була ніким продовжена. Сам Будний звернувся до перекладів на польську мову ( чим здобув собі вдячну пам’ять в історії польської культури, зокрема, перекладом Біблії), а його білоруські друки навіть не згадуються пізнішими істориками євангельського руху!

Інший, недовершений твір у цьому напрямку тільки згідно припущень пов’язаний з білоруським євангельським рухом: це Євангеліє з двома паралельними текстами – слов’янським та українсько-білоруським, робота над Котрим була розпочата Василем Тяпинським у власній «убогій друкарні», котру він заклав для цієї справи, але не зумів довести справу до кінця, через що вирішив випустити бодай частину зі своєю передмовою. Втім, не відомо, чи це йому вдалося. Його передмова дуже цікава своїми жалями над занедбанням «руської» мови та закликами до громадськості (православної) вплинути на свою ієрархію, з тим, щоб вона почала піклуватись про школи та науку. Через брак будь-яких відомостей про особу автора, були спроби зв’язати його з одним полоцьким шляхтичем-унітарієм, котрий мав таке ж ім’я. Але в його передмові немає жодних натяків на нововірство: він звертається до православної громадськості, так ніби він сам був православним, а серед православної української шляхти того часу знайдено також шляхтича Василя Тяпинського, який міг бути автором цього цікавого твору.

Найвиразніший відгомін євангельського руху того часу на Україні,– зокрема унітарського руху,– це переклад на сучасну українсько-білоруську мову зроблений на Волині в 1581 році невідомим Валентином Негалевським. Переклад і тлумачення мають доволі виразні ознаки унітарської доктрини. Перекладач пояснює, що до цієї праці приступив «на прохання і звертання багатьох вчених і віруючих, що отримують насолоду, читаючи Слово Боже, однак, не вміють читати по-польськи, а мови слов’янської не розуміють». Втім, ці вчені так і не спромоглися видрукувати працю Негалевського, тому вона відома тільки з рукописів.

Таким чином, на нашім ґрунті євангельський рух не спричинився до тих заходів щодо видання Святого Письма та релігійної літератури на народній мові, що в інших місцях було однією з сильніших та продуктивніших сторін цього руху живив національну літературу і зв’язував національний рух з євангельством. Це ще прикріше і сумніше й через те, що заходи щодо впровадження народної мови до книжної, релігійної письменності на Україні і в Білорусії, почалися ще перед Лютеровою реформою. Спроби використання тут сучасної мови маємо вже з XV століття, і шановні праці Скорини випередили також на два-три десятиліття перші відгомони її на Білорусько-українськім ґрунті. Наскільки ці намагання Скорини ународнення Святого Письма (зроблені за допомогою Чеської Біблії) дійсно відповідали потребам нашого суспільства, показують численні рукописні копії зі Скорининих друків: маємо кілька таких копій, зроблених в Західній Україні в другій половині XVI століття. Є також й інші переклади, виконані на взірець Скорини за допомогою чеського тексту, як от Пересопницьке Євангеліє, перекладене на Волині в 1550 році, або Пісня Пісень Соломона. Ці переклади також залишилися

ненадрукованими, і дуже дивно, що тодішні провідники євангельського руху в Польщі і Литві – дуже численні на Україні,– пройшли повз це помітне явище, не збагнувши і не оцінивши належним чином потреб української спільноти у народній Біблії.

Не оцінили вони і спроб пересадити євангельську доктрину на український ґрунт і пристосування її до українських традицій, які час від часу виникали серед самих євангеликів. Відома, наприклад, спроба унітаріан використати для успіху свого проповідування пам’ять і пієтизм українців в ставленні до своїх старих князів. Це, так званий, «Лист смерті Половця до князя Володимира», який з’явився коло 1560 року ( з розповідей польських унітаріан) стараннями якогось Андрія Колодинського з Полоцька з поміткою, що він, мовляв, знайшов цього листа в монастирі Спаса на Перемищині, де був похований князь Лев Галицький. У цьому творі Іван Смера, придвірний лікар Володимира (очевидно, особа вигадана ), якого князь послав ознайомитись з різними вірами, котрі вихвалювали Володимирові місіонери, інформує свого князя про віру грецьку. Він гостро критикує її, і протиставляє їй ( досить непереконано ) «правдиве християнство», що колись візьме гору на Руси (очевидно, у формі унітарського євангелизму). Все це написано з великим хистом, однак з дуже поверхневим знанням православної віри і церковної практики, проте воно цікаве самою думкою – дати щось зі свого проповідування, використавши такі відомі історичні імена, як Володимир і Лев ( Саме тоді з іменем Лева фабрикувались усякі грамоти на оборону прав українских власників, котрим бракувало правосильних документів). І що? Цей лист залишився неопублікованим, здається, навіть невідомим, не поширеним ( навіть українського тексту цього памфлету немає).

Зі свого боку провідники українського національного руху (який був водночас рухом церковним, оствітним і літературним) – використовували, часом навіть досить запопадливо, національне гасло, в чому, на їхню думку, міг прислужитися євангельський рух; однак, вони неохоче зв’язувались з ним настільки, аби порвати зі своєю церковною традицією, бо при всіх темних сторонах православного церковного життя, звісна річ, цінували православну церкву як національну інституцію.

Українські полемісти не цураються євангельських писань, спрямованих проти римського католицизму; вони черпають з них матеріал і аргументи для своїх творів. Траплялось і таке, що православні меценати, як от князь Острозький, через дочиніння з католиками і уніатами, доручали євангеликам відповідати на атаки католицьких письменників на православну церкву. В політичній боротьбі проти клерикальної політики уряду і переваг католицької ієрархії і всяких обмежень та репресій на дисидентів (некатоликів) православні і католики йдуть разом. Весь час пильно тримається згода і перемир’я між православними і євангельськими кругами з огляду на небезпечного спільного ворога; утримується можлива толеранція супроти релігійних відмінностей, при можливості оминається будь-яка полеміка між двома релігійними таборами, котрі, фактично тримають політичний союз.

Не бракувало також перетворення цього тактичного політичного блоку в чисто релігійне порозуміння. Найвідоміший епізод належить до 1599 року, коли євангелики і православні згуртувались з метою спільного тиску на уряд і клерикальну частину сейму, щоб зламати їх ворожий щодо не-католиків курс. У цій справі було визначено провести з’їзд православних і євангеликів (лютеран, кальвіністів, чеських братів) у Вільні (Нині - Вільнюс.Ред. ) і кальвіністська старшина підготувала до нього проект релігійного об’єднання євангелизму з православ’ям – як відповідь на недавно проголошену в Бересті унію владик з Римом. Отож на з’їзд мали прибути євангельські проповідники, які водночас звернулись з проханням до князя Острозького, як голови православної партії, привезти з собою православних духовних вчених, щоб шляхом богословського диспуту привести обидві сторони до взаєморозуміння якщо не цілковитого то бодай в головних питаннях, відповідно до підготовленого євангельською стороною проекту такого релігійного погодження. Ось окремі витяги з цього цікавого проекту:

«Великим був би крок до встановлення злагоди, коли б тепер у них (православних) вийшла постанова згідна з нашою, які книги (Святого Письма) вони вважають за канонічні, а котрі за апокрифи, і вони б показали примірник грецької Біблії, котрий вважають за автентичний, бо, порівнюючи з ним наш берестейський виклад, думаємо, що у Новім Заповіті вони не знайдуть різниці.

«Погодившись щодо основ, і згідно з ними оцінюючи всі положення віри і науки, в котрих ми доходимо з ними згоди, яку підтверджуємо, докладно зазначаючи точки зору, спрямовані проти всіх мислячих єретиків, що думають інакше, а особливо папських: в доктрині про Христа – єдину Голову Церкви, про участь в Господній Вечері у двох видах, про чистилище, одруження священиків і т.д. Для полегшення ми би радили домагатись від них якихось визнань віри, бо з цього можна швидше зробити висновки, аніж з загальних поглядів. Але що в них, мабуть, також не без помилок, то заглиблюючись в ці помилки можна дійти ще більшої відмінності і осуду Греків (православних), саме тому нам видається кращим дати їм наше сендомирське визнання, щоб вони вказали у ньому, що вони згідні визнати, а коли не згідні, нехай його приймуть і підпишуть: цього від них сподіваємось з багатьох міркувань».

«Спір про походження Святого Духа спричинює деякі труднощі, однак нехай інші судять чи задля цього не можна здійснити об’єднання в усьому іншому. Ми бачили праці декотрих німецьких теологів, які зазначають, що цей спір не був досить вагомою причиною для розділу латинської і грецької церкви. На наш погляд, якщо прискіпливіше глянути на справу, то можна переконатись, що хоч Греки і сваряться з нами про слово, однак насправді майже погоджуються. Ми б не хотіли, аби лоґоманія ( суперечка про слова) завадила унії. Ми теж не у всьому погоджуємось з людьми аугсбургської конфесії щодо таїнств, але ж об’єднались з ними спільною сендомирською декларацією і запобігли подальшим суперечкам і образам, встановивши границі дискусії. Чи не можна було б і тут піти цією ж дорогою? І то, власне, тим більше, що про цей догмат під час проповідей говоритимуть рідше, аніж про таїнства?»

«Найбільшою завадою для спільного богослуження, на їхню думку є звертання до святих під час обідні ( чи також обідні, тут не зрозуміло). Вилучити відразу з церкви їхню обідню навряд чи можливо. Можливо, щоб полегшити їм церемонії, котрі можуть бути терпимими, можна було б вилучити забобонне ідолослужіння щодо закликання святих та інші блуди, які найбільше впадають в око. Проти них треба було б перед початком розмови підготувати якнайбільше свідоцтв отців грецької церкви, і щоб не було суперечки, зачитувати місця з грецьких примірників, котрих би було добре якнайбільше зібрати у Вільні на честь диспуту».

«Акт артолятрії (хлібопоклонства) без шкоди простим людям мабудь важко буде скасувати, і можна було б боятись, щоб вони не вдались до папства, образившись такою раптовою зміною. Тому не відомо, чи не можна було б поки що задовольнитись тим, що грецькі пресвітери, давши спочатку в цій справі відповідну декларацію, згодом привселюдно на проповідях пояснювали простим людям, що те ставання на коліна не повинно робитися і не робиться перед невидимим хлібом, а тільки перед видимим Богом,– як то ведеться в деяких євангельських зборах, де на колінах приймають причастя».

«Так само з образами – тому що Греки мають мальовані образи, а різьблені відкидають, то якщо не можна було б їх скасувати відразу (що було б краще), то за прикладом церков аугсбургської конфесії проти поклоніння образам могла б подаватись наука зі Святого Письма і вчителів Церкви згідно наших вказівок (проповідників), а згодом, коли б ідолослужіння було б викорінене з сердець, легше було б скасувати і самі образи».

«Тепер щодо способів досягнення цього; щоб євангелик міг відвідувати православні богослужіння без образи свого сумління, а вони (православні Ред.) також би не бридились нашого богослужіння. При цьому не слід боятися, що євангелики стали би перекидатись до них, навпаки – напевно, що багато Греків ставали б правдивими і цілковитими євангеликами, тільки б справа дійшла до щирих розмов їх пресвітерів з нашими міністрами, котрі є значно освіченішими. Далі і повітові школи могли б бути спільними, і на них православні виділили б багато коштів, хоч освічених вчителів їхньої релігії знайшлось би небагато. Інколи і повітові синоди могли відбуватись спільно, і якщо б це тривало якийсь час, до них би долучались питання менш важливі (як от святкування разом з ними свят за старим календарем, або використання прісного хліба у євхаристії), то це дуже багато значило б для прихилення їх (до євангельства) і відвернення від апостазії до папства, що тепер стали такими звичними, а також для оборони від утисків від людей римської релігії, коли б (православні) за нашим прикладом перевели (організацію оборони) спільними постановами з євангеликами».

Незалежно від такого трактування релігійних питань цей проект цікавий ще й тим, що в нім, з одного боку відбивається бажання і надія євангеликів ( для котрих вже настала чорна година) зміцнити себе засобами і силами православних, а з іншого боку – їх надзвичайно далека відчуженість від православного церковного життя, про котре ці люди говорять як про щось далеке і незнане, хоч вони і прожили поруч з православними все своє життя.

Острозький все ще підтримував близькі і приязні відносини з євангельськими кругами (його донька була замужем за головою соцініан, Яном Кишкою, старостою жмуцьким; друга донька – за Криштофом Радивілом, воєводою віленським, промотором кальвіністів), і взагалі, ставлячись легковажно до конфесійних різниць і трактуючи свою церкву головним чином з точки зору національного і політичного становища, він тим самим висловив своє повне співчуття тіснішому об’єднанню євангеликів з православними. Обидва владики, котрі залишились православними після берестейської унії, запрошення на віленський з’їзд не прийняли: отож Острозький дійсно привіз кого міг – одного приїжджого владику з Балкан і двох достойників зі славного дубенського монастиря (родинної фундації Острозьких). На з’їзді він виступив з промовою, висловлюючи щире побажання, щоб православна церква дійсно об’єдналась з євангельською. Але присутні православні душпастирі – як того і слід було сподіватися, всупереч загальноприйнятій тактиці, визнаній в українсько-білоруській церкві, – заявили, що передумовою мусить бути згода і участь царгородського патріарха; об’єднання, мовляв, можливе лише за умови, що євангелики приймуть православні догмати, а про будь-які уступки з боку православної доктрини не може бути і мови.

Проти такої заяви євангелики не знайшли нічого кращого, як направити листа до патріарха з проханням, аби він зі свого боку посприяв об’єднанню, а на з’їзді все звелося до формального політичного союзу,– «конфедерації», і було вибрано від обох сторін: євангеликів і православних – «генеральних провізорів», щоб вони слідкували за подіями і при потребі мобілізували сили обох таборів для спільної акції.

Євангельський рух спричинив сильний вплив на православну громадськість. (Ред.) Хоч пожвавлення православного життя розпочалось в XVI ст. незалежно від впливів реформації, швидше, аніж вони могли викликати у ньому якісь відгомони, але її вплив на розвиток православ’я був дуже помітним. У сфері релігійної думки ті прояви раціоналізму, про котрі йшлося вище і повернення до «простої» мови у викладі Святого Письма та й взагалі у всій літературі цілком, ясно випередили будь-які відгомони реформації в нас. У політичному житті кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другому десятиріччі XVI ст. також незалежно від якихось впливів реформації; власне ця кампанія стала першим кроком в боротьбі за права православної церкви і національне право, перед у чому вела львівська українська громада. Братства, котрі служили найвизначнішим органом цієї національної та релігійної акції, були реорганізовані і пристосовані до потреб нового руху ще до впливів реформації.

Але цьому вже розпочатому рухові реформаційні змагання додали ще більшого завзяття, цінних взірців та прикладів, підтримали його і зробили рішучішим. Принцип соборної організації церковного життя, котрому православний рух дуже завдячував, хоч був започаткований ще в попередній практиці, – у своєму розвитку в XVI сторіччі був значною мірою натхненний євангельськими прикладами: синодами, з’їздами духовних і світських представників євангельських конфесій і т.п. Самовпевненість і безоглядність, з котрою вони розправлялись з католицькою ієрархією, не залишились без впливу на сміливість, з якою православна громадськість почала чинити тиск на своїх пастирів, домагаючись коректування відносин і практик православної церкви. Вищість братств над ієрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, якщо й не піддавалася впливам, то таки була підперта євангельськими взірцями. Найширше і нагрунтовніше цей принцип був викладений в «Апокризисі», творі, котрий був нібито написаний нововірцем, і православні церковники не вважали за можливе ні солідаризуватись з ним, ані відрікатись його.

Ця подробиця характерна для ситуації в цілому: український рух вагався між бажанням щонайтісніше зв’язатися з євангельським рухом з одного боку, і страхом бути відірваним від православних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, що служив їй і всій традиції немов би якорем в глибокій воді, гарантуючи, що вона не згубиться серед суперечливих течій цієї бурхливої доби, – з другого боку.

Такі визначні представники боротьби за національні інтереси як, скажімо, князь Острозький, не один раз цілковито підтримують реформаційні думки про те, що в Східній Церкві треба було б поправити не лише дисципліну, «але і галас довкола таїнств і інших вигадок людських», і Потій злорадно спіймавши його на такому не православному вислові, пригадав йому, що в таїнствах Східної Церкви не може бути ніяких змін.

«Пересторога» , хоча і вийшла з-під пера гарячого прихильника сучасного православного руху, однак у своєму легковажному ставленні до старої церковної літератури та старосвітських замилувань, у зверхньому обряді та своїй гарячій відданості інтересам науки і школи як найвищому національному добру,– ясно виявляє людину, котра вихована на ідеях реформаційного руху. Та й навіть у самого Вишенського – найяскравішого оборонця старих церковних традицій і канонів, бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестанстьких поглядів, радячи православним не приймати єпископів, яких затверджує король без соборного обрання : «Краще вам без владик і попів, поставлених дияволом, до церкви ходити і православ’я заохочувати, аніж з владиками і попами не Богом покликаними (але канонічно поставленими!) бути у церкві та насміхатись з неї і топтати православ’я.»

Не буду зупинятись на різного виду літературних запозиченнях православних від євангеликів – наприклад, на протестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для майбутніх віків православними полемістами кінця XVI століття, бо це вже деталі! Скажу натомість, підводячи підсумок, що енергія, інтенсивність, сміливість українського національного руху (не бо-зна які, беручи їх абсолютно, але несподівані, і через те дивні після довгого попереднього застою і безвладності) виявились не без зв’язку з реформаційним рухом, і так само підупали потім в Західній Україні в XVII столітті не без зв’язку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив з повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли цей вітер стих і не стало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!

Але це була не єдина, навіть не головна причина : тут чинили вплив економічні і соціальні зміни в українськім житті, занадто відомі, аби на них спинятися тут. У зв’язку з темою цієї книги я хотів би, натомість, дещо висвітлити цю тему, піввіку тому піднесену Драгомановим, і мало дебатовану потім – те значення, яке мала політична та ідеологічна співпраця з реформацією для розвитку українського руху в XVI столітті, і занепад реформаційного руху для зросту української реакції в XVII столітті.

В світлі вищесказаного слід оцінювати відгуки католицьких і уніатських письменників з кінця XVII століття про поєретичення православного магнатства і шляхти на Україні і Білорусії. Вона перебувала тоді під сильним впливом реформаційних ідей і прикладів. Але з євангельством мало хто з нею зв’язався. Коли реформаційний рух підупав, одні

залишились зі своєю національною церквою, інші, розчарувавшись у ній, перейшли до «паства», як висловлювались євангелики. Невелика громада залишилась з унітаріанами, як найбільш радикальним крилом євангельського руху. Але це вже були люди далекі від українського життя, бо національного характеру не надали ні своїм унітаріанським громадам, ні літературі. Ті, що цінували передусім свою національність, залишились, очевидно, зі своєю національною церквою, незважаючи на усі її хиби.«Поєретичення» у ті часи католицькі круги закидали самим патріархам – оскільки вони, як і православні українці того часу, виявляли більше симпатії до євангеликів, ніж до єзуїтської реакції та шукали собі союзників серед євангеликів – хоча б тільки на чисто політичнім ґрунті. Александрійського патріарха Мелетія наш Потій не наважився назвати «аугсбургським пастирем, що розмішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвіна і трутину Цвінглі» – через те, що в своєму листі до нього цей патріарх (котрий взагалі дуже цікавився українськими релігійними церковними справами) виступив з критикою деяких католицьких поглядів. А його вихованця і наступника Кирила Лукаса за політичну боротьбу проти католицької ліги в спілці з протестантами, католики прозвали чистим кальвіном і кінець-кінцем добились його голови.

Тому не дивно після цього, що католики і навіть наші таки власні ортодокси знаходили серед православних громадян того часу. Під вітром реформації суспільств плило до національного відродження. (Ред.)

Підготував Тарас Коковський

Тернопіль, 1996р.

Збережено стиль оригіналу